Виховання самостійності - Корисні матеріали - Батькам - Каталог статей - Мирненська загальноосвітня школа
Головна | Реєстрація | Вхід | RSSСереда, 07.12.2016, 16:26

Пошук
Меню сайту
Категорії розділу
Корисні матеріали [14]
Як допомогти дітям у навчанні [7]
Педагогіка на кожен день [10]
Зважаючи на здібності [6]
Здоров'я дитини [11]
Пізнавайте себе і свою дитину [12]
До уваги! [1]
Погода
Погода в Украине
Календар
Теги
Наше опитування
Я шукаю:
Всього відповідей: 4499
Колеги




Презентації для дітей

Учитель географії

www.rbdut.com.ua
 Заступник з виховної роботи Журнал Дніпро
Академія Саморобкіна
Шкільна бібліотека
Шкільні твори з української та зарубіжної літератури
Підручники для підготовка до ЗНО з історії України
Володарське НВО
Сайти шкіл Оріхівського району:
Малотокмачанська ЗОШ І-ІІІ ступенів
Новоіванівська ЗОШ І-ІІІ ступенів
Оріхівська гімназія № 1 «Сузір’я»
Освітянам
У Міністерстві освіти і науки України
Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
Відділ освіти Оріхівської РДА
Оріхівський районний методичний кабінет
Форум директорів шкіл України
Освітній Інтернет портал Офіційний веб-сайт ПОІППО імені М.В. Остроградського
Партнери
Каталог MyList.com.ua каталог сайтів
Украинский портАл Освітній портал
a d d . i n . U A
Безкоштовний каталог сайтів Звір - Білий український каталог сайтів, безкоштовна розкрутка сайтів, реєстрація в каталозі [Vox.com.ua] Портал українця
Корисні посилання
Работа, персонал и трудоустройство в Киеве и Украине
карта Киева
Каталог для ваших сайтов
Статистика

Рейтинг сайта в веб-каталоге misto.zp.ua
Наша кнопка

Форма входу
Логін:
Пароль:

Каталог статей

Головна » Статті » Батькам » Корисні матеріали

Виховання самостійності
    Як це не дивно, чимало конфліктів між батьками і дітьми трапляється тому, що батьки не встигають змінити своє ставлення до дитини. Вони не помічають змін, які з нею відбуваються. З розвитком дитини збільшуються її претензії, зростає прагнення до самостійності. Нерідко хтось із батьків сприймає цю природну тенденцію як намагання дитини вийти з-під контролю. Починаються конфлікти. Прийоми батьків консервативніші, ніж реакція дитини на них. І цей консерватизм може даватися взнаки багато в чому. Наприклад, дитина ухиляється від вашого поцілунку, коли ви робите це при людях. І поводиться вона так не через те, що їй неприємна ваша ласка, а тому, що вже починає розуміти — для її віку необхідні інші форми уваги: досить теплого, ніжного погляду, легкого дотику. Вона хоче, щоб усе було, як у дорослих. Або: ви покрикували на малюка, і він не ображався. Та ось йому виповнилося 10 років, і кожний ваш окрик тяжко ранить його. Умійте вчасно змінити тональність вашого звернення до дитини.
    Щороку переглядайте способи висунення їй своїх вимог. Треба і зробити так, щоб не дитина змушувала вас змінювати методи, а ви самі, ніби змінюючи й ускладнюючи свої вимоги, ставили дитину в такі рамки, коли їй треба перебудовувати поведінку. Краще нехай ваші методи ледь-ледь випереджають ріст дитини, ніж відстають. На різних щаблях її фізичного й духовного розвитку ви повинні проводити одну й ту саму лінію: «Відтепер ти став доросліший і розумніший, і ось це ти робитимеш сам...» Добивайтеся, щоб дитина прагнула до все більшої самостійності.
    Не може бути виховання без конфліктів, як не може бути спілкування без розв'язання суперечностей. Конфлікт — це зіткнення поглядів, смаків, уявлень. Конфлікт — це маленький вузлик у людському зростанні, не розв'язавши якого не можна рухатися далі. Конфлікт — завжди перегляд чогось. Він завжди пов'язаний із необхідністю оновлення.
    Усі конфлікти і способи їх розв'язання об'єднує дещо спільне. У будь-якому конфлікті можна побачити принаймні кілька тенденцій.
    Припустімо, ваша дитина почала на шкоду заняттям читати фантастику. Ваше прагнення запобігти порушенню режиму, невиконанню уроків — позитивне. Але, відбираючи у дитини книжку, ви ризикуєте: ще більше посилиться її інтерес до неї або зникне дуже важливий дитячий інтерес до читання. Не менш складне становище і в дитини: вона вся в полоні захоплюючих подій, які їй дарує фантастика,— і це чудово, її нестерпно, десь у потаємних кутках свідомості свердлить крихітна думка-зобов'язання: «Треба зробити уроки, треба прокинутися раніше...» А розлучитися з книжкою вона не в змозі, тому й ладна (суто імпульсивно) вступити в конфлікт із кожним, хто посягне на її пристрасть до читання, яка вже прокинулася. Як бачите, конфлікт багатошаровий. Якщо ви просто підійдете до дитини і скажете: «Досить!», заберете книжку й погасите світло, то мало чого доб'єтеся. Такий авторитарний крок призведе до нових конфліктів. Спробуйте інакше розв'язати цю суперечність. Підійдіть до дитини і скажіть: «Це, видно, дуже цікава книжка». Рідко коли дитина може не відповісти. Якщо вона відчуває задоволення від чогось, то, як правило, прагне поділитися своєю радістю. І швидше відповість так: «Дуже цікава». Підігрійте її інтерес здивованою реплікою: «Треба ж!» Таким способом ви розділите дитячий інтерес до книжки і відвернете, переключите її почуття на трохи інші об'єкти, думки, оцінку. А коли ви поставите нове запитання: «Напевно, на найцікавішому місці зупинився?» або «А що, вона вся така захоплююча?» — дитина почне з вами розмовляти. І цей контакт може стати основою для прийняття дитиною підказаного вами рішення — відкласти читання до наступного дня. У даному разі ви запобігли назріванню конфлікту.
    Ранок — найскладніший і найважливіший для дитини час. Для кожної він різний. Одна дитина прокидається із задоволенням і розстається зі сном вмить. Інша довго не може проснутися — перейти від одного стану до іншого. Одній легко робити зарядку, для іншої вона — важкий тягар. Зате буває й так, що інша виявляється через певний час підготовленішою до перенесення сильних і тривалих напружень, як розумових, так і фізичних. Важливо враховувати особливості фізіологічного розвитку дітей, проте ще важливіше знати те загальне, що властиве кожній людині, в нашому випадку дитині, в її ранкові години.
    Ранок — завжди надія, завжди очікування радості. Уранці дитина вимагає до себе особливої уваги. Між тим надмірним теплом, яке дитина відчувала у своєму солодкому сні, і напруженим днем не повинно бути різкого переходу. Увесь ритм зайнятих справами ранкових годин повинен сприяти розміреному входженню дитини в атмосферу денних турбот. Спокійні умови під час сніданку, останні приготування й перевірка портфеля, одягання — усе це має робитися без суєти, але неодмінно з деяким наростанням темпу.
    Інколи дорослі, спілкуючись між собою, виробляють тактику чергування ролей «кривдник — скривджений». Хтось виявив холодність до близької людини, яка хоч і не обурилася, але образилася. І ось протягом дня демонструється роль «скривдженого», а «кривдник», не знаючи, в чому справа, робить промахи один за одним. Потім ідуть тривалі з'ясування стосунків, вибачення. Цей стиль дорослі інколи підсвідоме переносять на спілкування з дітьми. Скажімо, ввечері мати й дочка домовилися, що дівчинка вранці приготує чай. А дочка забула про це. Уранці випила молока. Ображена мати чекає, коли ж дівчина згадає про свою обіцянку. Ображається день, ображається два. Дочка запитує: «Чого ти, мамо, така засмучена?» Це питання ще більше ображає її. Мати думає: «Ну чому ж вона така бездушна?» Розгадка в тому, що ритм життя дівчинки нагадує біг. А хіба можна під час бігу бути дуже спостережливим? Якщо ви не навчите дитину «зупинятися» під час бігу, прислухатися до чужих голосів, вдивлятися в чужі очі, щоб розрізняти відтінки людських переживань, то ви не зможете виховати чуйну, добру людину. Щоб навчити дитину цього складного і багатовимірного бачення, треба бути мудрим, відносно покійним і впевненим у розумності своєї виховної тактики. Роль ображеного принижує дорослого, робить його позицію безпорадною і слабкою.
    Свою слабкість, звичайно, можна якось розкрити дитині. Можна в чомусь їй щиро признатися, розраховуючи на підтримку. Та це слід робити у виняткових випадках. А щоразу користуватися слабкістю як інструментом пробудження дитячої щирості ніяк не можна.
    У конфліктній ситуації дорослий має бути господарем становища. Він повинен бачити першу й останню ланки сутички. Розв'язання конфлікту не повинне затягуватися. Воно має бути адекватним «прискореному» темпові дитячого життя. Якщо ви уважно проаналізуєте своє ставлення, то побачите, що воно складається з безлічі мікросутичок.
    Не можна щоразу з'ясовувати стосунки — це виснажливо, насамперед, для вас. Зачекайте, поки ціла низка сутичок приведе до того, що «основний конфлікт» визріє. І тоді треба або порозумітися, або на ряді прикладів показати дитині неправильність її поведінки. Ви повинні бачити кінцевий результат роз'єднаності, яка почала виявлятися, тобто обов'язковий та оптимістичний рубіж.
    Усі ваші навички самообслуговування складалися протягом багатьох років із найдрібніших операцій. Ви, проте, цим звичкам не надаєте значення. Вважаєте, що це дрібниці й ними дитина може оволодіти прямо-таки з пелюшок. Тому ви часто й повторюєте: «Ну невже така дрібниця тобі непосильна? Хіба цю дурницю ти не міг зробити?» А дитина справді не могла впоратися з цією дрібницею: щось їй заважало, щось лякало, у чомусь вона не була впевнена, чогось боялася (однаково не вийде). Дитячий страх різноманітний. Нерідко він пов'язаний з тими настановами, які тривалий час складалися в родині. Проаналізуймо таку ситуацію.
    Мати скаржиться класному керівникові на свою дочку:
    — Оля звикла до того, що бабуся все робить замість неї, а тепер Оля й від мене чекає такого ж «сервісу». Але я працюю й не можу коло неї ходити. Та й не хочу, бо вона повинна чогось навчитися. Доведеться ж їй жити і самій: не завжди будуть мати й бабуся.
    — А чого саме вона не вміє?
    — Та нічого. Віник у руках тримати не вміє. Ліжко не заправляє. До розетки не підійде. Навіть сірник запалити боїться. Ви не уявляєте, скільки сил потратили, щоб навчити її запалювати сірник. Вона ж приходить додому сама, їй треба нагріти їжу, скип'ятити чай — невже через це я повинна тікати з роботи? Вона ж доросла дівчинка!
    Будь-яка дитина прагне до деякої самостійності. А батьки, як правило, тримають її на становищі хлопчика на побігеньках: «принеси», «подай», «вилий», «сполосни», «закрий», «збігай». Колись і по можливості якнайраніше треба переходити до передавання дитині «цілісних» функцій: прибрати кімнату, приготовити сніданок, підготувати до школи молодшого брата, сестру тощо. Згадайте, як поводяться діти, граючись. Якщо хтось із них виконує лише «допоміжні функції», для нього гра припиняється. Кожний хоче споруджувати будинок, а не тільки подавати окрему цеглину.
    Коли Олі запропонували встати раніше й приготувати сніданок, вона відповіла: «Гаразд, коли ви встанете, сніданок буде на столі». І звичайно, ніхто з дорослих того ранку не спав. І кожний думав, як вона там впорається з манною кашею, салатом, чаєм. А маленька господарка найбільше була занепокоєна тим, щоб вчасно встигнути і щоб ніхто з дорослих не прийшов у кухню раніше належного часу.
    — Коли нас запросили до столу,— розповідала потім мати,— я побачила іншу дівчинку. Від колишньої безпорадної Олі нічого не залишилося. У кухні метушилася маленька жінка. Обличчя її палало таким приємним хвилюванням, що я не утрималася й поцілувала її. Вона чекала нашої оцінки. І ми не поскупилися на похвалу. Каша, щоправда, трохи підгоріла, але ми цього не помічали.
    «Радість праці непорівняна ні з якими іншими радощами. Вона немислима без відчування краси, але тут краса — не тільки те, що одержує дитина, а передусім те, що вона створює. Радість праці — це краса буття; пізнаючи цю красу, дитина переживає почуття власної гідності, гордість від свідомості того, що труднощі переборені. Почуття радості доступне лише тому, хто вміє напружувати сили, хто знає, що таке піт і втома. Дитинство не повинне бути постійним святом — якщо нема трудового напруження, посильного для дітей, для дитини залишається недоступним і щастя праці... У праці розкривається багатство людських стосунків...» (В. Сухомлинський)
    Зрозуміло, в самому приготуванні сніданку було щось від гри. Та саме така гра й потрібна в сімейному спілкуванні. Вона створює приємний і радісний тон взаємин, веде до системи неігрових дій, які переходять у навички, стають звичкою. Пам'ятайте, що перехід від гри до не гри вимагає й деякої перерви.
    Кілька днів Оля сама вставала, допомагала матері прибирати у квартирі, готувала сніданок. А вчора вона кинула каструльку, наговорила матері грубощів і сказала, що більше ніколи не зайде в кухню... Останнім часом вона з меншим запалом брала участь у грі з приготуванням сніданку. І все плутала: то замість солі цукор візьме, то молоко в неї збіжить, то поверне кран одного пальника, а запалює інший... А мама весь час нервувала й робила зауваження.
    Спробуймо тепер розібратися в тих закономірностях, які виявилися в спілкуванні матері й дочки. Почнемо з того, що мати фактично застосувала ігрові методи для залучення дочки до самообслуговування. Як і кожна гра, ця теж будувалася на інтересі й задоволенні, забирала багато сил і вимагала від дівчинки величезних зусиль, зібраності й напруження. Пригадаємо, що до цієї гри дівчинка нічого не вміла, навіть запалити сірник. І раптом такий різкий перехід до най справжнішої діяльності. Якби не ігрове начало, то Оля не зробила б і того, що вона зробила. До того ж Олина мати не врахувала, що дівчинка під час гри трохи втомилася. Необхідна була якась природна перерва. Треба було днів через три сказати дитині: «Мабуть, ти втомилася. Завтра я сама приготую сніданок...» Можливо, дівчинка відповіла б: «Ні, я не втомилася». Загалом, на такий протест дитини і треба розраховувати. Але, якщо й не буде такої відповіді, не слід засмучуватися: адже дитина справді стомилася і їй треба якось відійти від «проведеної гри». І цей відхід краще використати для відповідного підбиття підсумків. Потрібно, щоб Олині попередні трудові ранкові години стали предметом обговорення в родині. Ось тут і доречно сказати, які помилки вона зробила, прибираючи зі столу посуд тощо. Три-чотири дні незначного послаблення — і можна знову переходити на новий теми уже неігрової дії. Можливо, якось уранці ви покличете дитину в кухню й покажете їй усе те, що вважатиме за потрібне. Покажете всі тонкощі заварювання чаю. І в цьому відкритті є багато цікавого й навіть романтичного. Покажете найпривабливіші форми приготування салату. Відкриєте їй ту сферу сприймання дійсності, яка називається смаком.
    Коли ви зриваєтесь і переходите на крик, то знищуєте всі результати свого виховання. Кричати на дитину і ганебно, і принизливо, а головне, від крику, крім образи, нічого не буває. Засмучується і мати, і дитина. З'являється підстава для ворожнечі, яка може призвести до розриву назавжди. Та ви цього не хочете, і тому крик треба вилучити із ужитку. Крик не гідний людини. Він створює видимість полегшення, ілюзорність розв'язання проблем. Це найпростіша і найпримітивніша форма вимоги. Крик породжується надзвичайною владою, а не праведним гнівом. А злість повинна бути вилучена з виховання.
    Дитина, на яку накричали вранці, неспроможна висидіти спокійно п'ять-шість уроків. Це позначається на спілкуванні з товаришами, з учителем, тобто виливається в грубість, образи, конфлікт. Щоб усунути опір вихованню, треба змінювати тональність звернення до дитини.
    Типові конфлікти під час сніданку такі:
    — Я не хочу їсти,— каже дитина.
    — Ну з'їж ось це...— наполягає мати.
    — І цього не хочу...
    — Ну хоч чаю випий...
    — І чаю не хочу...
    — Ну як же ти будеш учитися? Це ж неможливо...
    Починається спектакль, у якому ролі опрацьовані: страждаюча мати і торжествуюча дитина. Візьміть до уваги, чим більше наполягає мати, тим сильніше опирається дитина. Про те, що дитина входить у роль і навіть дістає своєрідну егоїстичну насолоду від умовлянь, свідчить багато про що. Є діти, які, перш ніж сісти до столу, навіть якщо вони дуже голодні, кілька разів повинні повторити: «Я не хочу їсти». І це заперечення звучить як вступне слово до їжі. Сказав «не хочу» і після цього з'їв увесь сніданок чи обід.
    Не випадково педіатри рекомендують не примушувати дитину  їсти, а просто поставити перед нею їжу й навіть, по можливості, вийти на якийсь час із кімнати. Звичайно, немає ніякої гарантії, що дитина першого ж ранку стане їсти. Навпаки, в деяких випадках зі зміною тональності звернення вона може зробити виклик — піти не поснідавши. Та навіть у такому випадку ви виявитеся в педагогічному виграші: буде зламаний стереотип, що склався, і підготовлений ґрунт для встановлення нових стосунків. Розглянемо такий крайній випадок.
    Учитель і мати Олі обміркували всі можливі варіанти розмови з дівчинкою під час сніданку. Олю мала здивувати нова форма звернення. Так воно і трапилося.
    Сніданок був на столі, а мати не пропонувала дочці їсти. Оля крутилася в кухні, але не наважувалася сісти до столу: незвично, не було маминих умовлянь.
    — Мамо,— вередливо протягнула Оля,— а що їсти?
    — Усе на столі,— відповіла мати, не підходячи до дочки.
    Оля колупнула виделкою кашу:
    — А що тут таке чорненьке?
    Мати не відповіла на запитання.
    — А чай солодкий? — не переставала Оля.
    — Покуштуй...
    Обурена Оля встала з-за столу і, не попрощавшись, пішла ображена.
    Увечері вона поскаржилася матері:
    — На уроках у мене живіт болів і голова наморочилася. Я нічого не розуміла...
    — А від чого б це животу боліти? — запитала мати.
    — А що я їла вранці? Ковток чаю — і все.
    Наступного ранку ситуація повторилася. Мати привітно сказала дочці: «Поснідай, як слід, щоб знову не болів живіт»,— і вийшла з кімнати. Того ранку Оля вперше без нагадувань нормально поснідала, прибрала посуд і пішла до школи.
    Класний керівник розповів про цей епізод іншій матері, у якої була дочка з такими ж ранковими примхами.
    — Та це дурниця. Моя Світлана тільки зрадіє й не буде їсти. У тому й біда, що вона не хоче їсти. Не в примхах тут справа. До того ж моя Світлана й так слабенька, ручки такі тоненькі.
    — А в чому змінилося ваше ставлення до дитини під час їжі, скажімо, порівняно з тим часом, коли вашій дочці було п'ять років? — поцікавився учитель.
    Подумавши, мати сказала:
    — Загалом, ні в чому.
    — Так невже ви гадаєте, що це нормально, коли до десятирічної дівчинки звертаються, як до п'ятирічної?
    Наступного дня мати запропонувала дочці: «Ти вже доросла. І їж так, як тобі хочеться...» Дочка розцілувала матір: «Нарешті ти зрозуміла, що мене не можна напихати, як немовля»,— й добре поснідала.
    Через два-три дні мати все-таки не витримала й почала підсовувати дочці бутерброди, на що Світлана сказала: «Ми ж домовилися з тобою, а ти знову за своє: „Ну з'їж ще шматочок..."»
    Процес виховання самостійності має бути планомірним і поступовим. Дитина повинна спочатку опанувати навички самообслуговування (навчитися без допомоги дорослих умиватися, одягатися, прибирати у власній кімнаті тощо), а потім переходити до самостійного виконання домашніх завдань та самоконтролю щодо збирання портфеля для наступного навчального дня. Допомагаючи дитині готувати уроки, будьте спокійні, впевнені й лагідні до дитини. Попросіть її самостійно прочитати завдання, подумати над його розв'язанням. Якщо дитина одразу звертається до вас, не відмовляйте, але з кожним днем збільшуйте час між початком виконання завдання і зверненням до вас. Нехай дитина навчиться вдумуватися в умови і запитання, зіставляти їх із вивченими правилами і завданнями, виконаними на уроці. Поступово ваша роль стане лише контролюючою.
    Якщо ваша дитина погано вчиться, якщо вона педагогічне запущена, то, погодьтеся, вам соромно зайвий раз (без виклику) показуватися в школі. Бажано, щоб ви прийшли до вчителя, коли ваша дитина хоч трішки просунеться вперед. Це просунення може стати темою для педагогічної розмови. І мета вашого приходу буде чіткою й точною, бо ви знаєте, що вам потрібно і чого очікуєте від учителя. Ви прийшли не взагалі поговорити з учителем, а довести до відома педагога, що маєте намір займатися зі своїм сином отим і отим. Але ви хотіли б у дечому порадитися: які задачі розв'язувати, які вправи виконувати.
    Давайте поміркуємо. Якщо ваша дитина захворіла, ви залишаєте чимало своїх справ і займаєтеся лікуванням. Чим важче захворювання, тим більше воно вас турбує, тим наполегливіше ви шукаєте консультантів, лікарів-спеціалістів, щоб швидко допомогти дитині. Відставання в навчанні — страшніша хвороба, ніж грип, свинка або скарлатина. Воно робить людину морально неповноцінною, калічить душу. Деякі батьки вважають, що уроки і шкільні успіхи дитини — це турбота вчителя, школи. Такий підхід неправильний. Більше того, шкідливий.
    Якщо ви хочете, щоб дитина краще вчилася, треба використати всіх, хто зможе їй допомогти: учнів з її класу, товаришів, родичів. Єдине, від чого слід захистити свою дитину,— від непотрібного моралізування, докорів: «Бачиш, як запустив усе... нема у тебе голови...» Та, залучаючи когось стороннього, пам'ятайте, що саме ви — головна людина, від якої залежить доля дитини.
    У вихованні педагогічне керівництво невіддільне від дитячої самостійності. Розумне керівництво сприяє розвиткові дитячої самостійності (в цьому його основне призначення). Ваше керівниц¬тво має бути вагоме й легке одночасно, щоб самостійність вільно розвивалася в будь-якому напрямі. Перші самостійні спроби, як правило, не обходяться без помилкових дій. Пам'ятайте, що дитина має право на помилки, що без них не може бути повнокровної дитячої діяльності, що одне із завдань навчання саме й полягає в подоланні помилок.
    У єдності педагогічного керівництва й самостійності криються й певні негативні моменти. Дитина звикає до керівництва й схиль¬на виявляти самостійність тільки в присутності дорослого. Треба поступово привчати її до справжньої самостійності.
    У результаті взаємодії з дитиною, починаючи з найменшого й обов'язково такого, яке можна виконати, ви формуєте потребу в діяльності. Ця діяльність, якщо спирається на трудове самостій¬не зусилля і пов'язана з радістю і насолодою, обов'язково розвиває дружні, ділові стосунки, які сприяють успішному вихованню. Синтез діяльності й правильних стосунків веде до виникнення моральних начал і розвитку пізнавальних здібностей дітей.
    Якщо ваша дитина щось «мале» виконала на п'ятий або десятий день самостійно, вона тим самим змінила своє ставлення до вас, товаришів, учителя. Ці зміни незначні. Вони лише позначилися. Але вони є. І якщо трапилося 20 або 30 виконаних нею самостійно маленьких справ, то самопочуття дитини різко зміниться. Вона навіть зазнається, але через деякий час ці дитячі й такі природні хвастощі минуть.
    Для вас таке упевнене самопочуття дитини надзвичайно важливе. Але поставтеся до цього «потенціалу впевненості» як до можливості, з якої ще треба щось зробити. Потрібно, щоб недавно набуте почуття не переросло в самовпевненість. Було б ідеально, якби ця енергія «віри в себе» виявилася також в іншій діяльності. «У якій?» — запитаєте ви. Насамперед, у праці. Використайте замість перерви між заняттями як розрядку яку-небудь працю. Спробуйте сказати так: «Ми добре зараз попрацювали, а тепер удвох давай приготуємо що-небудь поїсти. Ти сходи по хліб та молоко, а я підсмажу котлети. А якщо хочеш, навпаки». Коли дитина відмовиться від запропонованої альтернативи, не поспішайте, скажіть їй: «Тоді відпочинь. А потім, як звільнишся («Від чого»? — постає питання! Та чого тільки не зробиш, щоб не сполохати ці перші проблиски дитячої самодіяльності), ми з тобою приберемо у квартирі». Словом, вашу спільну працю, а точніше, її методи треба перенести і на спілкування поза навчанням. І навпаки, та радість, якої ви зазнаєте з дитиною на прогулянці, в театрі, кіно, поході, повинна перенестись у сферу ваших пізнавальних і навчальних занять.
    Не забувайте чергувати заняття дитини з перебуванням на повітрі, фізичними вправами, працею. Піклування про здоров'я охоплює кілька важливих моментів: харчування, режим сну, рух, перебування на повітрі тощо. Результати спеціальних досліджень показують досить непривабливу картину життя міських школярів: вони мало бувають на свіжому повітрі, замість 2—3 годин гімнастики і праці на день — 20—30 хвилин випадкових навантажень. Такі відхилення призводять до того, що організм не набуває належної підготовки до творчої розумової праці. Тому, наскільки можливо, постарайтеся допомогти дитині зберегти і бадьорість тіла, і світлу голову. Використайте всі наявні можливості для розвитку сина чи дочки. Якщо є можливість, купіть фізкультурне приладдя, обладнайте в кімнаті один ряд гімнастичної стінки, прикріпіть перекладину.
    Розвивайте в процесі спілкування почуття власної гідності у дитини. Соціальні психологи встановили такі закономірності. Людина, яка вважає себе нікчемою, не здатна ні на що, мляво береться за роботу, аби тільки дещо поліпшити власне становище. І навпаки. Людина, яка високо цінує себе, зазвичай, схильна працювати з великим напруженням, максимально використовуючи свої можливості. Така людина вважає нижче своєї гідності пасувати перед труднощами. Почуття власної гідності є своєрідною мірою розвитку здібностей, мірою самопочуття й самооцінки особистості. Дитина з високорозвиненим почуттям власної гідності вважає: «Я це теж можу зробити, якщо інші змогли». Дитина з недостатньо розвиненим почуттям власної гідності сумнівається і відступає: «Я цього ніколи не зможу зробити».
    Учені зазначають, що людина з низьким рівнем власної гідності уникає справ, в успіх яких вірить недостатньо. Вона особливо чутлива до негативних оцінок своєї діяльності й може не зреагувати на зауваження, але в душі воно вплине на неї сильно. Вона вразлива. Якщо їй кажуть: «Ти це зробила погано»,— у неї одразу виникає думка: «Я взагалі ніколи більше не буду цього робити...» Зауваження: «Ти міг би це зробити краще»,— вона сприймає як тяжку образу й занепадає духом. Якщо дитина з низьким рівнем власної гідності чудово справилася з якоюсь роботою, а на неї не звернули уваги, це також її дуже образить. І ніби щоб помститися, вона вирішить: «То й не буду більше». Такій дитині здається, що вона навчається не для себе, а тільки для інших.
    Інколи, не маючи впевненості у своїх силах, така дитина намагається копіювати дії інших, входить у невластиву їй роль. А іноді, невдоволена тим, що її власне «Я» не знаходить можливості для реалізації, дитина створює ілюзорне «Я». Вона годинами в думках малює химерні картини, уявляючи себе сильною, сміливою, впевненою, розкутою. Постійні ілюзії відчужують її від самої себе, створюють своєрідне роздвоєння.
Якщо в дитини не розвинене почуття власної гідності та ще з усіх боків вона чує докори, то за таких умов у неї може сформуватися надзвичайно небезпечний процес накопичення «сили помсти»: «Ну я вам покажу!» Дитина чекає належної нагоди, щоб помститися товаришеві, який нібито недостатньо цінує її; чекає, щоб щось довести своїм родичам, які сміються з неї; чекає, щоб помститися вчителям за те, що вони були дуже несправедливі, занижували їй оцінки. Найчастіше така тенденція зумовлює зростання недоброзичливості до людей.
    Дитина з високим почуттям власної гідності не має такої надломленості у психіці. У неї весь уклад життя будується на іншій основі, їй не треба прикидатися, боятися покарання. Якщо вона одержала погану оцінку, то знає, що вдома її, звичайно, не похвалять, але ніхто не буде й сварити, ображати. Вона легко й просто розповість, як і за що одержала погану оцінку, бо в родині прийнято розповідати і про невдачі. Вона робить так, як батько чи мати, у яких теж трапляються неприємності. Така дитина не занепадає духом через невдачі. Вона переживає, як і кожен, з ким трапляються неприємності, але переживання не вибивають її з колії. Вона не сумнівається у своїй здатності знайти вихід із скрутного становища. Починає справу не поспішаючи, точно розраховує свій час. Навіть у важких ситуаціях дитина ладна допомогти іншим. Високе почуття власної гідності якраз і виявляється в цій широті й щирості душі. Якщо слабкий зганяє свій гнів на інших, коли йому важко, то сильна і благородна людина дбайливіша й уважніша до інших у хвилини свого горя, своїх невдач. Тримається вона з усіма як рівна: і з тими, хто набагато молодший за неї, і серед тих, хто значно старший, що свідчить про справжню повагу до них. Вона ладна допомогти і молодшому, і старшому. Прислухається навіть до порад, які явно їй не до вподоби, ніби замислюючись: «Що ж, буває і такий погляд, а чому?»
    Якщо у дитини немає чудових, затишних вечорів, вечорів з теплими відблисками настільної лампи, з тихими задушевними бесідами, з ніжною музикою, з розмовами про події дня, то вона чимало втрачає, а таке виховання багато в чому програє. Намагайтеся виховувати не розслаблену людину, а сильну особистість. «Сильна особистість» — це, з одного боку, здатність розуміти і відчувати світ прекрасного, а з іншого — готовність і вміння захистити цей світ, здатність протистояти злу, побороти його. Для цього потрібні й сила розуму, й сила почуттів, і сила дії, і сила критичного розрахунку.
    Коли ми говоримо про сильну особистість, то неминуче повертаємось до проблем здоров'я. Якщо дитина росте загартованою (не простуджується через те, що ноги промокли; легко переносить холод; ночує пізно восени в наметі), то це загартування зробить її мужньою й фізично міцною людиною. Однак поняття «сильна особистість» вміщує не тільки фізичну силу, а й силу духу, моральну стійкість, силу переконань. Якщо дитина не тільки декларує необхідність виявляти доброту, а й завжди в житті утверджує норми й моралі, то саме така моральна сила заслуговує на схвалення. Коли  говоримо про сильну особистість, то маємо на увазі й гостроту розуму, і злети творчих здібностей людини, які роблять навколишній світ яскравішим, а особистість — духовно багатшою. Якщо дитина росте розумною, допитливою, постійно «спантеличує» себе й інших, то така спрямованість сприяє її власному зростанню.
    Вечір — завжди роздуми про завтрашній день. Зробіть усе можливе, щоб наступний ранок був здійсненням щасливих надій. Запам'ятайте, що гострі етичні розмови не можна переносити на дуже пізній час. Постарайтеся закінчити їх до 7—8 години вечора. Протягом двох останніх годин перед сном дитина повинна заспокоїтися. І тут важливо навчити її готуватися до наступного дня. Хай вона складе книжки, зошити, приготує олівці, ручки. Огляне одяг і, якщо потрібно, пришиє ґудзик або випрасує штани.
    Важливо не допустити перезбудження дитини. У жодному разі не дивитися ввечері детективні фільми з убивствами і розслідуваннями. Ні в якому разі не можна перед сном пити каву або їсти гострі страви, гратися в галасливі ігри або розповідати дитині жахливі пригоди, страшні казки. Якщо у вашій родині назрів конфлікт між батьками і вам треба щось з'ясувати між собою, почекайте, поки дитина засне. Коли у вас гості, постарайтеся вчасно покласти дитину спати.
    Найкраще заняття перед сном — прогулянка на свіжому повітрі, під час якої ведуться розмови про завтрашній день. І нарешті, найсерйозніше — лягти вчасно спати. Нехай дитина в суворо визначений час привчається стелити собі постіль. Тут та сама «ранкова» формула «я сам» має бути розгорнена повністю. Перетворіть усе на гру. Якщо ви скажете дитині: «Ну що, спати? Чи ще раз розповіси мені вірш?» — вона погодиться на перше — спати. Нехай лягає з думкою, що вранці перед виходом до школи їй треба ще раз переглянути недоучений вірш із читанки. Дуже важливо одним словом, одним дотиком додати дитині нових сил. Можливо, в цих словах має прозвучати такий мотив: «Сьогодні ти встиг багато. Я навіть дивуюся, як тобі вдалося опанувати себе. Та якби ти постарався, то, звичайно, міг би ще краще виконати завдання...» Можливо, в цьому дотику дитина повинна відчути і деякий ваш жаль з приводу того, що вона щось не доробила, щось недовиконала. А можливо, достатньо і ласкавого, люблячого дотику без будь-яких виховних цілей.
    У педагогіці не раз підкреслювалося, що діяльність, і тільки діяльність, формує особистість. Із цією думкою не можна не погодитися. Та нехай і поняття діяльності входить в те інтимне спілкування, яке спрямоване на опанування моральних норм, розуміння свого обов'язку перед батьками, школою, країною, на осягнення розумом і серцем високих моральних ідеалів. І шлях до цього ідеалу — добрі й вимогливі стосунки з дітьми, віра у творчі можливості дитини, не тільки успішне вирішення конфліктної ситуації, а, насамперед, запобігання її виникненню.

Категорія: Корисні матеріали | Додав: Валентина (10.05.2010)
Переглядів: 3245 | Теги: Наші діти, батькам | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright ... © 2016
Конструктор сайтів - uCoz